Курс на європейську інтеграцію визначений стратегічним пріоритетом України. Про це неодноразово заявлено з високих трибун. Водночас, спостерігається небезпечна тенденція: повторюючи як заклинання слова “ми йдемо в Європу”, дехто підмінює мету засобами.

Що таке вступ до Європейського Союзу? Насамперед це досягнення певних політичних, економічних і соціальних стандартів. Принципи та політика ЄС – не риторика і домашні завдання, а свідома практика у повсякденному житті. Вона має певні етапи втілення і адаптування в інтересах громадян.

Я вже говорив з цієї трибуни: економічні позиції України в ЄС визначаються статусом транзитної держави, а також можливістю безпечно і стабільно користуватися українським ринком збуту. Отже економіка України гостро потребує реалізації паралельного курсу на створення, в рамках організацій регіональної інтеграції на пострадянському просторі, системи комплексної економічної кооперації, в тому числі і в галузі ПЕК. Такими організаціями по суті, є і ЄЕП і, за певних умов, ГУАМ.

Громадяни України прагнуть покращення стану економіки, створення нових робочих місць. Вони втомилися від риторики, від намагань поєднати існуючу економіку з віртуальною інтеграцією. Відносини з ЄС та Росією необхідно будувати виходячи з міркувань здорового прагматизму, якщо хочете, національного егоїзму.

Не можна лише ображатися на партнерів і нехтувати їх пропозиціями. Необхідно пропонувати свої моделі співпраці у тих чи інших сферах. Завдання України не в тому, щоб не допустити створенню в рамках ЄЕП наднаціонального органу, а в тому, щоб отримати у цьому органі можливості для ефективного впливу на ухвалення рішень, які не повинні шкодити нашим національним інтересам. Нарешті Київ сам повинен публічно запропонувати свою модель роботи такого органу.

А поки що працюємо за системою розпізнавання: “свій – чужий”, “Європа – Росія”, “хороший – поганий”. Країна блукає у векторах інтеграції, роздерта суперечностями: “Захід – Схід”, “російська – українська”, “правильна конфесія – неправильна”.

Немає добрих і поганих, є національні інтереси України. З цього потрібно виходити. Немає свідомих і несвідомих, є українські громадяни, на захист інтересів яких має бути спрямована зовнішня політика країни, щоденна робота урядовців, депутатів та інших “слуг народу”.

У майбутньому Україна повинна співпрацювати у кількох регіональних економічних зонах, з почуттям здорового національного егоїзму нарощувати ринки збуту, а також поетапно забезпечувати в інтересах своїх громадян реалізацію “чотирьох свобод”, тобто вільного пересування товарів, людей, послуг і капіталів.

Хочемо ми цього чи ні, Брюссель, так само як і керівники окремих європейських країн, будуть співпрацювати з Росією. І я не можу однозначно заявити, хто буде через кілька років ближче до ЄС – Київ чи Москва.

Я добре знайомий з документами, в яких визначена політика Євросоюзу щодо країн-сусідів у галузі ПЕК. Знаю також, які реальні кроки робить Росія у напрямку співпраці з ЄС, зокрема, в енергетичній сфері. Це проектування і розбудова нових трубопроводів, співпраця з європейськими установами щодо їх фінансування, створення європейського енергетичного простору. А потім доводиться слухати наших урядовців, які розповідають, про амбітні енергетичні проекти у стилі “вдаримо каспійським і туркменським газом і нафтою по недбальству і олігархам”. Згодом цих же урядовців телебачення відомого туркменського демократа називає шахраями.

Відтак розумієш: поетапної стратегії розвитку співпраці немає. Є паразитування на риториці про диверсифікацію, але немає експертних висновків і прогнозування. У деяких посадовців навіть немає достатньої базової освіти. Як каже депутат Кармазін, “географію у школі не вчили”. Тому рівень рішень, які ухвалюються, нагадує гасіння пожежі, а пошук ворогів виглядає спробою приховати власну некомпетентність.

В результаті кризовими явищами у ПЕК займаються усі: депутати, спікер, лідери партій. Нарешті сам президент. Можу навести цілу низку фактів на підтвердження цих слів. Але від слів давно вже час переходити до конкретних справ.

Почнемо будувати Європу з себе. Якщо ти депутат – адаптуй законодавство до європейського, що ми і робимо у нашому комітеті. Якщо ти міністр – вчи географію та документи ЄС, готуйся до переговорів, і не в літаку, а з фахівцями. Створюй такі умови для партнерів, щоб твої транзитні пропозиції були привабливими. Не торгуй інтересами, а заробляй більше для країни. Після кожної зустрічі з європейцями не кажи про черговий прорив у ядерній, тепловій чи якійсь іншій енергетиці чи сфері діяльності, а роби висновки і кажи співгромадянам правду.

А правда полягає у тому, що нам ніхто, крім нас самих, не допоможе і працювати за нас не буде. Грошей за паразитування на риториці не дадуть. За все треба платити, у тому числі за газ, нафту та ядерне паливо. А скільки, коли і як – це вже предмет фахової дискусії, а також - здібностей нового керівництва.

При цьому головними чинниками мають бути:
- компетентність;
- прозорість ухвалення рішень;
- рівень довіри;
- ефективний громадський контроль.

Лише таким чином можна досягти стану, коли вступ до ЄС не буде виглядати далекою, майже захмарною, перспективою.