Інформаційно-видавнича група «ТелеграфЪ»
Київ 2003 р.

Вступне слово директора Українсього відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень Володимира Малинковича.

У СРСР читача й глядача перенаситили інформацією про міжнародні події. Мали радянські люди й можливість регулярно знайомитися з геополітичним аналізом – на сторінках журналів, газет, по телебаченню. Іноді такий аналіз був досить нудним, іноді подавався в непоганій літературній обробці Мелора Стуруа, Анатолія Зоріна чи Віктора Шрагіна, але абсолютно все що відбувалося у світі оцінювалося тоді з позиції «єдино вірної» доктрини. У незалежній Україні привселюдно аналізувати міжнародну політичну ситуацію майже перестали. Можливо, свою роль зіграв той факт, що точка зору, яка пропонувалася раніше, на світову політику виявилася явно неспроможною. Крім того, у перші роки після набуття державності важко було визначити місце, що його мала зайняти у світі сама Україна, – де вже тут займатися проблемами, які виникають удалині від наших границь. А якщо хто ними і цікавився, то вибірково – окремою країною чи окремим регіоном (як говориться, за службовим обов'язком) – і немов би з боку (за принципом: моя хата скраю).

Але Україна – велика європейська держава, розташована на геополітично важливому перехресті Західної Європи і Євразії, і тому вона не може не опинитися на перехресті суперечливих інтересів відразу багатьох країн і міжнародного співтовариства в цілому. Не зможемо ми відсидітися, як на хуторі, осторонь від глобальних процесів. І керуватися в зовнішній політиці принципом «і нашим, і вашим» теж не вдасться. Нам доведеться розробити власну зовнішньополітичну стратегію, і дуже важливо, щоб процес її формування був публічним.

У цьому відношенні книга Андрія Деркача «Достатній ізоляціонізм» має зацікавити багатьох. У збірці геополітичних есе читач легко побачить загальну концепцію зовнішньої політики України, яку готовий запропонувати автор. Ця концепція заслуговує на пильну увагу сама по собі, але особливий інтерес вона представляє ще і тому, що Андрій Деркач – авторитетний політик, лідер партії «Трудова Україна» – чисельнішої партії парламентської більшості, позиція якої впливає на політику української держави. Іншими словами, пропонована в цій книзі авторська концепція цілком може бути реалізована.

Місцю України в сучасному світі приділено увагу в кількох розділах збірки. Найдокладніше автор аналізує цю тему в центральних, на мій погляд, статтях цього збірника – «Формула стабільності» і «Європейський вибір України». Мені дуже імпонує прагнення Андрія Деркача виходити у своїй оцінці ролі України у світовій геополітиці не з якихось абстрактних розумінь, а з цілком конкретних реалій. «Вибір державою союзників і партнерів не є випадковим, – пише він, – як правило, їх визначено географічним місцем розташування й історичним розвитком».

Очевидно, самою історією визначений довгостроковий характер наших культурних і економічних зв'язків із Росією. «Історичний взаємозв'язок інтересів України й Росії є аксіоматичним, – стверджує автор збірника, – обидві вони належать до єдиного східнослов'янського православного цивілізаційно-культурного типу, що є складовою поліфонічною частиною європейської мегацивілізації». На мій погляд, говорити про єдину європейську цивілізацію поки що рано. Багато російських і європейських істориків і філософів визнавали наявність особливих – західноєвропейського і євразійського – культурних просторів на континенті. Про це говорили й писали Шеллінг, Шпенглер, Бердяєв, Тойнбі, «євразійці» та ін.

При цьому ніхто з них ніколи не заперечував, та й не міг, природно, заперечувати загального християнсько-еллінського походження російської та романо-германської культур. Але що точно не викликає сумніву, так це багатовіковий і всеохоплюючий зв'язок України з Росією, який, незважаючи на складності нашого спільного життя в рамках Російської, а потім радянської імперії, на довгі роки й десятиліття вперед, безумовно, буде визначати характер взаємин між нашими державами. Дуже хотілося б, щоб це були відносини стратегічного партнерства, дружніх зв'язків і, обов'язково, взаємної поваги.

На жаль, і в нас, і в Росії є чимало людей, у тому числі і ведучих політиків, які дивляться на це інакше. У Москві не всі ще усвідомили, що Україна – суверенна держава зі своїми інтересами, які у чомусь є відмінними від російських. Там нерідко намагаються, за звичкою радянських часів, поглядати на нас згори, як на нерозумного молодшого брата. А в Києві й Львові знайдеться чимало тих, хто пов'язує майбутнє України з необхідністю жорстко відгородитися від Росії. Захід для них важливий, насамперед, як щось, що протидіє російському впливу. Автор книги абсолютно справедливо вважає, що ніяких підстав протиставляти Росії Західну Європу немає.

І Росія, і наша країна вже вибрали стратегічний напрямок свого розвитку – це шлях у демократичну соціально-ринкову Європу. «Україна є континентальною серединноєвропейською державою, – вважає Андрій Деркач, – і її економічні й політичні інтереси найтіснішим чином пов'язані з Європою». Тут хочеться нагадати, що автор книги не тільки теоретизує на дану тему, він є головою міжфракційного депутатського об'єднання «У Європу – разом із Росією», що намагається домогтися своєї мети на практиці.

Андрій Деркач говорить про цілком конкретні економічні обґрунтування українського курсу на одночасне стратегічне партнерство як з Росією, так і з Євросоюзом. Він підкреслює, що реалізація доктрини «У Європу — разом із Росією» має не тільки зовні-, але і внутрішньополітичний аспект. Ця доктрина має сприяти демократизації нашої країни, подоланню тих негативних явищ, що привнесено в наше життя стараннями націонал-радикалів (мова, зокрема, йде про штучно насаджуваний монолінгвізм). Украй важливим, на думку Андрія Деркача, є уніфікація нашого внутрішнього законодавства відповідно до європейських стандартів. В есе «Європейський вибір України» автор пропонує конкретну програму дій, спрямованих на євроінтеграцію, і ця програма, на мій погляд, цілком могла б стати одним із найважливіших елементів української політичної доктрини.

Мені здається особливо цікавою нетипова для наших політиків точка зору автора на Північно-Атлантичний союз (НАТО). Більшість наших політичних лідерів, як пропрезидентського табору, так і опозиції, розглядають можливу інтеграцію в Євросоюз і НАТО як єдиний процес. Автор «Європейського вибору України» із цим не згодний. «Що ж стосується завзятого зв'язування процесу євроінтеграції з входженням у НАТО, то показовим тут є приклад Туреччини, чиє активне членство в Північноатлантичному альянсі ні на йоту не наблизило країну до входження в ЄС», – пише Андрій Деркач. На його думку, «говорити про зближення України з НАТО можна буде тільки при зміні фундаментальних основ» цієї організації, а «підганяти подібне зближення під ювілейні дати, складати п'ятилітні плани можна тільки в стані повного несприйняття дійсності».

Говорячи про можливий вступ України в Євросоюз, Андрій Деркач у той же час пропонує і цілком конкретну програму євроінтеграції, що може бути реалізована незалежно від того, чи приймуть нас у ЄС, і якщо так, те коли? Він вважає дуже перспективним формування осі «Москва-Київ-Берлін». Якби рух у цьому напрямку був успішним, незабаром окреслилися би цілком виразні контури дійсно єдиної європейської цивілізації – від Атлантики до Уралу (точніше, до Тихого океану). Цікаво, що саме під час обговорення проблем нашого континенту в цьому контексті проявилась зацікавленість і здатність автора мислити не тільки національними чи регіональними, але і загальноєвропейськими категоріями. Адже мова тут йде не тільки про роль України, яка могла б стати мостом, що зв'язує Росію й Німеччину, але і про безпеку Європи. Гарантувати її, думає Андрій Деркач, могло б «стратегічне партнерство двох наймогутніших європейських держав» – ФРН і Російської Федерації.

Безсумнівно, цікаві і ті есе, де автор критично оцінює характерні, на жаль, для нашого часу зазіхання на суверенітет держав із боку світової наддержави і регіональних військово-політичних блоків. Мова йде про НАТО і Сполучені Штати Америки, що дуже агресивно поводилися під час югославського конфлікту і, боюся, не збираються стримувати свою агресивність надалі.

Торкаючись винятково актуальної проблеми глобалізації, автор книги слушно зауважує, що вона загрожує державному суверенітету як такому. З цим, безумовно, важко не погодитися, як і з тим, що ігнорування суверенних прав держав може являти собою дуже серйозну небезпеку для всієї цивілізації. У той же час безсумнівним є і той факт, що багато диктаторських режимів у своїх країнах брутально порушують права людини й базові принципи міжнародного права. Відповідно, на порядку денному виникає питання щодо можливості «гуманітарного втручання» у внутрішні справи таких країн, і від необхідності вирішувати цю проблему нам нікуди не дітися. Але як визначити, хто в цьому випадку може бути чесним і безстороннім суддею, а хто виконавцем міжнародних судових рішень? Діяльність ООН у цьому напрямку дотепер була, на жаль, малоефективною, але це зовсім не означає, що цю організацію вправі підмінювати США й НАТО. Ніхто їм таких прав не надавав і надати не може. А самозванство в настільки серйозній справі категорично неприпустимо. Адже це суперечить основним засадам мирного й безпечного співіснування націй, і є вкрай небезпечним.

Зрозуміло, вирішувати ці і багато інших, вкрай складних проблем світової геополітики міжнародному співтовариству ще доведеться, і якими будуть рішення, сьогодні пророчити важко. Очевидно, що немає готових відповідей на всі питання й в автора книги. Утім, не сумніваюся, Андрій Деркач і не ставив перед собою такої задачі. Але він, опублікувавши цю книгу, почав дуже серйозну й важливу для всіх нас публічну розмову про роль України в сучасній геополітиці. Розмова, яку, сподіваюся, буде продовжено.

СОДЕРЖАНИЕ

Предисловие

Формула стабильности

Реалии и приоритеты

Достаточный изоляционизм

Европейский выбор Украины

Атакуемый суверенитет

Украинская Швейцария

Балканский синдром

Внеплановая прививка

Уроки черного декабря

Православие и геополитика Украины

Путь созидания